— От так розваги! Це, звичайно, вас спокусив Олександр Вадимович? Поєднати приємне з корисним?

— Я була вже з ним один раз, це дуже цікаво, хоч і досить важко, і вже зовсім не можна сказати, що приємно. Але ж взагалі наша робота — приємне з корисним, хіба не так? Так от — перше: суд, — Марія загнула один палець, — два: установи для малолітніх злочинців. Не лякайтесь, це може бути дуже корисним не тільки для Олександра Вадимовича, а й для мене, і не лише в тому, що напишу про них. Далі, три: школи для сліпих і глухонімих дітей; чотири: базари; п'ять: ярмарки. Бачите, це вже веселіше. Шість: народні гуляння, бали для робітників. Не лякайтесь такої легковажності!

— Навпаки, мені це все дуже цікаво, я в захопленні!

— Ну, щоб ми не дуже з вами поринули у таке легковажне марнування життя, я ще хочу відвідати й написати про церковні проповіді та великопісні концерти.

— Де ми спокутуємо наші розваги на ярмарках і балах!

— Як бачите, мої «Листи» зовсім не будуть схожі на листи Герцена, якими я зачитувалась і які відкривали мені очі й збагачували думки. Він охоплював усе, вирішував політичні міжнародні питання і філософські проблеми.

— А ви дасте життя робітничого Парижа, Парижа бідноти, звичайних простих людей, часто скривджених життям, — хіба це не потрібно і не цікаво?

— Це мене й заспокоює трохи. А на Монмартрське кладовище я хочу піти навіть не для того, щоб потім одразу написати. Я хочу вклонитися Лелевелю.

— І Гейне.

— І Гейне.

* * *

Так само, як і біля кладовища Пер-Лашез, біля Монмартрського було багато крамничок, лотків з квітами — живими й штучними. Веселі дівчатка, наче низали намисто, робили гірлянди, бутоньєрки, вінки, продавали широкі стьожки з готовими

382-383!!!

волі, від Парижа, від оточення нових друзів, які слухали й вимагали розповідати все, все, що трапилось там, па батьківщині. Адже тут вони перебували в атмосфері дискусій, сперечань, сварок, якоїсь метушні, а там — діяли, жертвували своїм життям.

— Ви — наші герої! — сказав Желіговський після розповіді Тедзика.

А потім, коли йшли вдвох з Марією Олександрівною, і вона сказала задумливо:

— Справді, Тедзику, ви герой.

— Ну, хоч ви не кажіть цього, — щиро обурився Тедзик. — Вам-то я розповів більше, ніж Желіговському. Таких, як я, були сотні, і навіть у в'язниці не знали наших імен, бо ми вигадували. І такі, як я, тільки рядові виконавці, солдати повстання.

Дійсно, він їй розповів далеко більше, ніж Желіговському, коли там увечері зібралося кілька чоловік, бо їй він хотів передати, що й сам переживав, те, що, звичайно, він не виніс на люди, і Марія намагалася уявити все, як було там, на Україні, в Києві, поки тут сперечалися, дискутували, і «білі генерали» мріяли про урочистий в'їзд на білому коні до Варшави, урочисті паради під старими знаменами.

А те, що відбувалося там, на батьківщині, що пережив сам Тедзик і сотні таких, як він, було так.

За розпорядженням повстанського Центрального комітету мали почати повстання на Україні одразу за повстанням у Польщі, але воно відкладалося з багатьох причин.

Уже на початку 1863 року трапилися великі провали, арешти в Одесі, Києві, Житомирі. Особливо зле відбився на підготовці повстання провал «Революційного агенства» в Одесі, яке мало міцні зв'язки з Києвом, Варшавою, Петербургом та Лондоном. Ще в 1862 році через Одесу готували втечу підполковника Красовського, яка провалилася через одного зрадника, і ще тоді в руки жандармів потрапило багато ниток. Нитки і вели до Києва, Петербурга, Варшави, а головне, за кордон до Лондона. Почалися арешти агентів-зв'язківців, вже добиралися до голови Комітету — професора університету їсидора Коперницького, але, певне, хотіли зібрати більше матеріалів, з арештом зволікали, і старий професор, своєчасно попереджений, зник із Києва. Отже, ні Красовського, голови «Землі і волі», ні Коперницького, керівника польських революціонерів, у Києві вже не було.

А повстання за всяку ціну мали почати напровесні 186З року. «Диктатором на Русі» був призначений Лнтось Юр'євич, і він сам командував одним із київських рейдів повстання і в його саме загоні й був Тедзик, який після своєї втечі й подорожі до Чернігова знову повернувся до Києва, але переховувався від поліції.

З Антосем Тедзик познайомився з перших днів вступу до Київського університету, хоча вчилися вони на різних факультетах. Антось був «вільним слухачем» історико-філологічного, а Тедзик — юридичного. Та вони стрічалися у професора Коперницького, підполковника Красовського, і обидва з запалом працювали в недільних школах. Антось приятелював з Стефаном Бобровським.

У Антося, Стефана, Тедзика, — так само, як і між їхніми старшими друзями — Красовським та Коперницьким, — було цілковите взаєморозуміння в питаннях самовизначення та незалежності Польщі, України, Литви. Для них головним була справа народу. Та серед «українських громад» і польських товариств — «гмін» — такого розуміння, на жаль, не було. Багато хто вважав, що селянам треба домовлятися з поміщиками на вигідних умовах і що саме шляхта матиме велике значення у повстанні, і поки що ні Коперницький, ні Антось Юр'євич і їхні однодумці, які були за докорінний перелом саме на селі, ще не могли відстояти своїх позицій. А коли спочатку примушений був зникнути Бобровський, потім Коперницький, а Красовського, якому замінили смертну кару засланням до Сибіру, вже потайки вивезли з Києва, молодий «диктатор на Русі» мусив прийняти на свої плечі великий і важкий тягар відповідальності. Він, як і його друзі, покладав надії на «Золоту грамоту», яку підготував і надрукував у багатьох примірниках Комітет. Це було звернення до селян, а «Золотою грамотою» воно звалося, бо надруковане було почасти золотими літерами. Між іншим, і цю золоту фарбу метиковані хлопці дістали у монастирській друкарні. Там ця фарба вживалася для сяйва навколо святих! А друкували таємно в університетській друкарні. «Золота грамота» оголошувала, що селяни «безвозмездно» одержать у вічне володіння землю без усяких там відробітків на пана. Обіцянки в цій грамоті були розпливчасті, туманні, але й Антось Юр'євич, і ватажки інших повстанських загонів вважали, що треба обов'язково привернути на свій бік українських селян, розтлумачити, що, допомагаючи повстанцям, вони виборюють і свої права.