Але Марія вмить схопила все: ні, хоч скуйовджене волосся посріблив сибірський іній, воно й зараз здавалося левиною гривою, і сам не зігнувся. Він наче одразу заповнив усю кімнату собою, своєю великою, могутньою статурою, рухами, голосом.

Певне, багатьом одразу мимоволі захотілося заплескати в долоні, як при виході знаменитого актора, хоча нічого актор.ського, награного не було в ньому. Одразу відчувалася людина невсипущої, непереможної енергії, захопленої дії.

Графиня Саліас, експансивна, екзальтована до хворобливої нервозності жінка, кинулась до нього.

— Михайло Олександрович! Яке щастя! Ви на волі! Ви з на.ми! Ви в моєму домі серед друзів! Друзі! До нас прийшов Михайло Олександрович Бакунін, чудом врятований! — Вона простягла до нього руки, як простягають жінки в костьолах до Христа.

— Мене врятував Амур, — мовив Бакунін, схопивши і поцілувавши її руки.

— Бог любові? Ми знаємо про ваше одруження з дочкою засланого поляка, — з почуттям мовила графиня, і в очах її замигтіли сльози.

— Звичайно, бог послав мені чарівне божественне створіння, щоб я ожив, але з неволі я врятувався, віддавшись не богу любові, а могутній сибірській ріці Амуру, і от проїхав Японію, Тихий океан, Сан-Франціско, Панамський перешийок, Нью-Йорк, Бостон, Атлантичний океан і кинув якір у Лондоні, де постійно мерзенна погода, але в нагороду — воля і друзі!

— Так, так, — глибоко зітхнула Саліас, — від лондонських друзів ми й дізналися про вашу втечу, про ваш порятунок і дякували їм за це повідомлення в «Колоколе».

Марія теж згадала, з яким хвилюванням прочитала вона торік, восени шістдесят першого року, коли вже після Італії оселилася в Парижі, чотири короткі рядки, але великим курсивом на початку першої сторінки «Колокола».

«Михайло Олександрович Бакунін в С.-Франціско. Він вільний! Бакунін виїхав з Сибіру через Японію і збирається до Англії. Повідомляємо з захопленням про це всіх друзів Бакуніна»

А потім у першому номері «Колокола» вже цього, 1862, року наприкінці журналу — «М.О. Бакунін приїхав 27 грудня в Лондон» — і все.

Та вже наступний номер відкривався великою статтею Іскандера-Герцена «М. О. Бакунін». І таки Герцен писав правду. Він «бадьорий і свіжий», і з подвійною любов'ю до народу, і ще дужче загартований «свіжим молодим повітрям Сибіру».

Як Марії захотілося побачити самій Бакуніна! А зараз вона рада була, що Саліас так настійно наполягала, щоб сьогодні Марія обов'язково завітала до неї, але не пояснювала чому.

Бакунін тиснув усім руки, і Марії здалося — він певний, що потрапив у коло своїх однодумців. До того ж тут було, як завжди, багато поляків.

Насамперед графиня познайомила його з професором Візинським, своїм близьким другом. Професор Візинський мав посаду в секретаріаті князя Чарторийського, навколо якого кублилось аристократичне праве крило поляків-емігрантів. Марію дивувала близькість графині з цим професором, але ж, може, це була посада просто для грошей, щоб мати на що жити? Ще для багатьох слова «поляк» і «революціонер» були синонімами, як сказам Герцен у Лелевеля, та вони ж обидва дуже добре розбиралися, куди стремлять різні «крила» польського орла — і праве, і ліве...

Для Бакуніна справа Польщі тепер стала idйe fixe, і вже за хвилину гуркотів його голос оратора, ватажка мас, немов він був не в салоні графині Саліас на rue Marbeuf, a десь принаймні на площі, якщо не на барикаді.

— Росія! Польща! Слов'яни! Це моє останнє слово!

— І діло, діло, — молитовне склавши руки, проказала графиня.

— Сказати «діло» — це надто честолюбно! — заперечив Бакунін, немов одмахуючи рукою це твердження і дивлячись не на неї, а обводячи поглядом усіх присутніх. — Щоб служити цін справі, я ладен іти в барабанщики й навіть у прохвости. Я тринадцять років був позбавлений політичного життя, жадаю цієї діяльності. Людина щаслива лише тоді, коли діє. Для мене мета — славна вільна слов'янська федерація — єдиний вихід для Росії, України, Польщі і взагалі всіх слов'янських народів!

— Познайомтеся, ось письменниця України — Марко Вовчок, Марія Олександрівна Маркович. — Саліас обняла Марію і трошки підштовхнула до Бакуніна.

— Дочка славної України! Прекрасна слов'янка! — потиснув їй руку Бакунін. Та Марії здалося, хоч він і дивиться на неї, але не бачить. Він захоплений своїми думками, своїми словами, усім новим товариством. Ні, він не милується собою, але він сприймає усіх у цілому, не зупиняючись на кожному, і її справді саме так, як «дочку славної України», поневоленої України, а тому близької йому. Цього вже було досить для Марії. А втім, вона помилялася. Він зупинився коло неї на хвильку.

— Ми ще побачимось із вами, — сказав він. «Може, він хоче передати щось від Олександра Івановича?»майнула думка у Марії, а Бакунін вів далі:

— Я хочу знати про ваш народ, а хто, як не письменник, знає його життя? Ми ще побачимось!

— Більше того, письменник повинен мати справу з серцем і душею народу, — тихо сказав Марії юнак, що стояв поряд. Це був вірмен Мікаел Налбандян. Він також нещодавно приїхав з Лондона і познайомився з Марією тут, у салоні Саліас, але їх наче раніше заочно познайомив Герцен, бо Налбандян приїхав з його дорученнями, і Марія допомагала їх виконати. Вона завжди не просто охоче, а з радістю брала на себе обов'язки поштаря, зв'язківця, квартир'єра. Про Налбандяна Герцен казав: «Золота людина, віддана безкорисливо, віддана наївно, до святості». Це одразу відчула Марія і заприятелювала з ним.