Поезії
вернуться

Шашкевич Маркиян Семенович
Шрифт:

ВІРИТЕЛЕВІ

Перед зорями в люту непогоду Розігралася душа молодецька. Імив за керму та й чухнув на воду, На буйне море, гей, кров молодецька. А море бистре, гей, носить собою, Кипить і б’ється, аж страх ся здуває, Волня на волню зводиться горою, Пре сила силу, плавця затопляє.

ВІРНА

Зашуміла дубровонька, листом зашуміла, Затужила дівчинонька, серцем затужила. Тужить нічку, тужить нічку, тужить і день білий, Бо із війни за три роки не вертає милий. На могилі, верховині милого спращала, Біле личко цілувала, слізьми проводжала. «Не плач, не плач, ластівонько, дасть бог звоювати, До твоєї соколеньком я прилечу хати. Не плач, не плач, голубонько, не плач, не журися, Подай ручку біленькую, додому вернися». Вдарив коник у копита, задзвонив станлями, Лишилася сиротонька з журними гадками. Вдарив коник у копита, на вітр пустив гриву, За лісами, за горами лишив чорнобриву. Край дуброви на горбочку сипана могила, Там дівчина із зорями щодень виходила. Виходила із зорями, стояла до ночі, Свої чорні за миленьким видивила очі. Ой ходила, ой бродила зимами, літами, Витоптала биту стежку білими ногами.

ДІТИ І ЖАБИ

Коло озера щодень звечора Хлопці сюда-туда бігали І на Жаби засідали. Лиш ся котра з води показала, Каменем зараз в лоб діставала. Одна з них, над другі сміла, Так з води до них повіла: «Діти, діти! Лишіть теє битє, Вам то грачкою, нам йде о житє».

ДНІСТРОВАНКА

Марусенька мила Цвіточки садила, Водов підливала, Стихонька співала: «Ростіть ми, цвіточки, Райськії діточки; Ростіть ми весною, Розвиньтесь красою, Літом ми зацвійте, Головку пристрійте Мені молоденькій, Строїтись радненькій!»

ДО ***

Мисль піднебесну двигчи в самом собі, Душу в природи безвісти занести, Гадкою крепков тьми світа розмести, Житя кончини подружити обі; Глянути мирно, що ся діє в гробі, К радощам вдати, істинним ся взнести, Радость з тугою в лад миленький сплести, Милость сосвітну пригорнути к собі; Хто вміє? хто вдасть?
– Ум сильний, високий, Ум, що го вічна доброта повила, Ум, що го красна природа зростила, Ум, яких мало, хотя й світ широкий, Душа, що в грудях твоїх ся з'явила, Що мене знова з світом подружила.

[1833]

ДО МИЛОЇ

Повій, вітре-вітросеньку, Там, де тужить мила, Нехай несуть там пісеньку Твої легкі крила. Повій, вітре, в єй городець, Де вінці сплітає, Неси вісті, що молодець Щире ю кохає. Ой погладь ю, вітросеньку, По єй личку білім, Нехай знає єй серденько, Що я є ї милим. Най не плаче, най не тужить, Вже час ся зближає: Прийде милий, приголубить І з нев ся звінчає.

[1836 - 1838]

ДУМКА

Нісся місяць ясним небом, Там, де зоря ясна; Летів хлопець чистим полем, Де дівчина красна. Часом місяць ізійшовся З тьмавою хмарою; Не раз хлопець поборовся З журною гадкою: «Журна гадко, печалива, Чо ти мене гониш? Чо ми житє згорчиваєш, В серце тугу рониш? Уступися, лиха нене, З вітром в ліси, гори, Най по тобі й чутка згине, Як сліди на мори. Мому серцю най радощі, Най надія грає, Най ми доля веселенька Птичкою співає».

1836-1838

ЗГАДКА

Заспіваю що минуло, Передвіцький згану час, - Як весело колись було, Як то сумно нині в нас! Святовида лиця ясні За Лабою слов'ян чтив. Купайловий танок красний Царинами вітром сплів. Гай ся на честь славной Лади Піньом дівиць розглядав, Мир в подяці для Коляди Веселячись, снопи клав. Над ярою Волтавою Суд Любушин мир давав, Над Дніпром-Славутицьою Так Ярослав ся вславляв. Поза білими водами Білий гніздо орел вив, А руськими сторонами Звін вічовий гомотів. Новгорода сила й слава Світом цілим зголосла, Києва золота глава Під небеса ся звела. Слави дочка величава На світ цілий сяяла, Піснь Люмира, піснь Бояна Голосніше їй гула. Нині думка йде сумненько, Темним лісом гомонить, За Дунай, Дніпро туженько Згадка журна лиш летить. Понад Дністра берег крутий Гамор галич розлягать, Там сум душу хапле лютий, В безвість гадка пропадать. Городища де бували - Днесь могили ся звели, Богів храми де стояли - Грехіт мохи поросли. Поза води, поза тихі З Славов гаразд пробував, Загудівши, вихор лихий І сліди їх позмітав. Красна Ретра з Арконою Пилом вічним припали, Діти вірні з матерьою Десь в безвістях ізчезли... Де ворони ся злітають Колись славний стояв тин, Тяжкі мраки днесь лягають, Як на ногах татарин. Щастя, гаразд з-під могили Гомонем лиш залітать, Як слов'яни колись жили - Журна думка лиш згадать. Із Русина щирой груди В побратимий летить край, Побратимі де суть люди, Поза Волгу, за Дунай.

Зі збірки “Русалка Дністровая”, 1837 р.

ЛЕБЕДЬ І ВОРОНИ

Водою плила Лебедка біла. Надлетіли чорні Ворони, Надлетіли в сесі сторони. «Бачте, Лебедка біла як сніжок! А ми такі гидкі, Чорні і бридкі». Стрімголов не берег впали, В дзьоби болота набрали І стали згори метати, Білу Лебедку нуряти. А Лебедь з дурних сміявся, Став біліший, лиш скупався. Хоть лихі люди сором метають, Добрі і чесні на теє не дбають.