Лячно хлопятам, принишкли всі: якось боляче дивитися, що рідні світила потонули в безконечному чорному мороці. Чому така безпросвітно-темна небесна баня?

Гуртківці запитливо позирають на Бекекечка, мимохіть горнуться до нього, й ось у навушниках чується знайомий голос, спокійний, урівноважений.

– На Місяці небо завше чорне, бо тут немає атмосфери. Он бачите, навіть обрії не світліють, не коливаються, тобто не здіймається пара з поверхні Місяця... А зверніть увагу на зірки - вони не мерехтять. Ви ж знаєте, друзі мої, чому мерехтять зорі над Землею - їхні промені, потрапляючи в товсті шари атмосфери, в потоки повітря, заломлюються, вібрують. Тому й здається з Землі, що зіроньки танцюють, моргають, манять, тремтять, змінюють кольори. Такої краси ми тут не побачимо...

– А подивіться навколо!
– почувся в навушниках знову схвильований голос Бекекечка.
– Ви бачите, які ясні й чіткі обриси найвіддаленіших червонуватих і зеленуватих гірських хребтів, а які стобарвні й водночас мертві пейзажі: оранжові долини, червоні кратери, зелені, сині ущелини... Вершини гір і долини не вкриті загадковим сизуватим серпанком. Білі тумани не спочивають в темних ущелинах. А подивіться на тіні - які вони різкі, темні; там, де тінь, то вже ніч. Немає мяких переливів, гри кольорів, багряних заграв, фіалкової надвечірньої млості й ранкової рожевості. Ось що, друзі мої, атмосфера. Це не тільки життєдайне повітря, кисень, але й невичерпне джерело надзвичайної краси...

7. В царстві мертвого спокою

Принишклі стояли гуртківці Лелеківської школи на пустельній рівнині Місяця. Одягнені в скафандри, пригнічені суворим видовищем, вони лячно озиралися, не розуміючи краси вічної мовчанки й мертвого спокою.

А Бекекечко продовжував натхненно коментувати бачене.

– Ми стоїмо серед холодного мороку, де Сонце нікого не пестить, не гріє й не живить. Єдина користь тут від сонячного проміння та, що воно, відбиваючись од поверхні Місяця, летить до Землі й звеселяє людей... Тут же до Сонця не тягнеться ні квітка, ні билинка. Не сяє сонячний промінь на річкових плесах. Ні вітру, ні шелесту трав. Не чути шумовиння лісів, співу пташок. Тільки мертвий камінь, дике бескеття, чорні провалля й безконечне непривітне громаддя гір... Але й на самих вершинах не сяє сніг.

– Справді, ніде ні сніжинки, - сказав Оверко.
– Але чому таким холодом віє звідусіль? У мене померзли ноги!

Так, незважаючи на те, що зверху невпинно смалило сонце, ноги у всіх задубіли.

– Після довготривалої ночі ще не нагрілася поверхня супутника, - пояснив Бекекечко.
– Адже доба на Місяці довша, ніж на Землі. От я вам зараз поясню, в чому тут справа.

З нашої планети ми завше бачимо тільки один бік Місяця. Тобто він повернутий до Землі лише однією стороною. Це навіть призвело до того, що почали висувати гіпотези про існування життя, про наявність атмосфери з другого боку супутника.

Та ми не повинні себе інтригувати. На протилежному боці Місяця такий самий мертвий ландшафт, як і цей, що простягся перед нами...

Але нас має зацікавити інше: чому Місяць завжди повернений до Землі тільки одним боком? А ось чому. За 27,3 доби наш природний супутник, проходячи шлях довжиною в 2,5 мільйона кілометрів, робить повний оберт навколо Землі. І за цей самий час він лише один раз обертається навколо своєї осі. Отже ми бачимо тільки “фасад” Місяця, його “обличчя”, так би мовити.

Завдяки досить повільному обертанню природного супутника навколо своєї осі день на ньому тягнеться понад 350 годин.

Сонце котиться над його обрієм в тридцять разів повільніше, ніж на Землі. Така ж довга, тобто понад 14 земних діб, і ніч на Місяці. За оті 14 денних діб поверхня нестерпно нагрівається, а вночі температура падає до 150° холоду. Адже над Місяцем немає атмосферного “кожуха”, що охороняв би від гарячих променів чи не випускав би тепла в космос. Місяць, кажучи образно, голий: у цьому, друзі мої, його трагедія...

Ми прибули сюди якраз після “летаргічної” ночі, “ґрунт” ще не нагрівся. Але на нас чекає інша біда. Незабаром почне нагріватися каміння - і рівнина перетвориться в жаровню... Ну, а поки що треба погрітися, розімятись, адже ми ще не рухалися на Місяці.

І Бекекечко хитро всміхнувся, бо знав, які несподіванки підстерігають дітей.

– Хто хоче нагрітися, хай підніме оцю брилу, - крикнув Оверко й пхнув ногою запорошений моноліт.

І раптом великий камінь від легкого хлопячого поштовху покотився, ніби мячик. Усі ахнули, зачаровано втупившись в Оверка. Звідкіля така сила в хлопця? Оверко сам здивувався, він метнувся до каменя. Та лише хотів зробити крок, як мовби чудодійна сила підкинула його вверх - вийшов несподівано велетенський стрибок, так собі метрів на вісім. Знову всі сплеснули руками: що з Оверком?

– Він може стати чемпіоном із стрибків!

– Може, як і кожен з вас, але лише тут, на Місяці, - пояснив Бекекечко.

Всі рушили до каменя, відчуваючи надзвичайну легкість тіла, пружність ходи.

Захоплені в перші хвилини незвичайними пейзажами, гуртківці не помічали зміни в своїй фізичній силі. Тепер всі вони були геркулесами, всі надолужували прогаяне: стрибали вгору на рівень двоповерхового будинку, робили запаморочливі сальто. Гриць несподівано обхопив камяну брилу й легко підняв її, потім передав Оверкові. Великий моноліт пішов із рук у руки - він був не важчий доброго земного гарбуза. Бекекечко посміхнувся: