— Перекладіть! — звернувся він благально до Валі, і Валя, хапаючи слова на льоту, переклала:

— Я допускав думку, що знайду у вашій країні найбільше щастя, яке я собі уявляв, — знайду змогу служити моїй улюбленій науці. Але ж я ніколи не сподівався того, що мені тепер відкрилося: виходить, що й для вас наука — найвище в житті. Інакше я не можу зрозуміти того піклування, яким ви мене оточуєте…

— Скажи йому, Валю, — не втерпівши, перебив Груберову промову та її переклад Діденко. — Скажи, що тут нема нічого дивного. Адже наука допомагає нам будувати соціалізм, вона для нас необхідна.

Валя переклала.

— О, я все розумію! — вигукнув захоплено Грубер. — Я ж кажу — у вас цілком новий світ. Все у вас по-новому. От і з моїм винаходом: на своїй батьківщині я працював коло винаходу сам, тримаючи його в секреті. А тут у вас я хочу добитися цього винаходу спільно з вашими інженерами, з робітниками, з молоддю…

Директор і Діденко посміхнулися, коли Валя їм переклала цю Груберову пропозицію. Директор попросив Валю перекласти Груберові, що і в нас він може робити свій винахід сам і дістане за нього особливу нагороду. А Діденко, не чекаючи, поки Валя це перекладе, простягнув руку Груберові, щиро, по-товариському, потиснув її й сказав:

— Перекажи йому, Валю, що він, видно, свій хлопець і що ми радо приймаємо його пропозицію працювати спільно з нашими спеціалістами, з нашою молоддю…

Більше нічого не сказав Діденко. Він одійшов і відвернувся до вікна, щоб приховати своє хвилювання. Давно в його робітничому серці, як і в серці кожного свідомого пролетаря, жили два почуття: любов і пошана до представників науки і біль від усвідомлення того, що їх роботу в капіталістичному світі часто використовують на шкоду трудящим.

«Як добре, що у нас цього немає! — часто думав Діденко, і щоразу його охоплювала глибока радість. — Це доказ нашої перемоги, нашої сили».

Світло посміхаючись, Діденко слухав, як Грубер викладав свої міркування про роботу з молоддю.

— Що ж, — сказав він весело, коли спитали про його думку. — Товариш Грубер висловив багато цінного.

Перш ніж Валя переклала, Грубер зрозумів, що Діденко назвав його товаришем. Це слово нагадало Груберові невеличку гірську станцію, газетяра-комуніста, газету, в якій «пишуть правду», і тепло стало на серці в молодого вченого. Як у рідній сім'ї, відчув він себе тут, у Країні Рад, на радянському заводі.

О, як охоче він розповів би Діденкові, директорові, ну й Валі, — любій Валі насамперед, — про той зимовий вечір на гірській станції, коли вперше відгомоном іншого світу прозвучало йому слово «товариш» з уст невідомого газетяра! Та вони всі такі ділові. Не можна відбирати в них час на сентиментальні спогади!..

Для молодих робітників на заводі вирішили організувати технічний гурток склохімії. Грубер попросив дозволу керувати ним, — він працював тепер, зовсім не відчуваючи втоми. А допомагати йому взялася Валя Ковальова.

Діденко взяв із стола грубий пакунок закордонних видань з технології скла і поніс їх до Грубера. Книжки й журнали надіслали, на прохання Діденка, з Москви, з Інституту скла.

З Грубером він зустрівся на порозі лабораторії.

— Ви куди? — запитав Діденко вченого.

— На техзмагання! — твердо, з широкою посмішкою відказав той, радий, що добре вивчив це українське слово.

— А я вам подарунок приніс, — передав Діденко Груберові книжки й журнали. — Це вам… З Москви… З Інституту скла…

— Я розумію, розумію, — відказав зворушений Грубер, роздивляючись книжки й журнали. — Це дуже, дуже… — старався він знайти потрібне слово й від хвилювання вимовляв з акцентом: «туже, туже…» — Гарно з вашого боку!

— Діденко почервонів:

— Я тут ні при чому, — заперечив він і запнувся: як би йому пояснити?

Побачивши Васюченка, він покликав його і попросив розтлумачити Груберові, що це не його, Діденкова, заслуга, це — наша країна дбає про нього, як про кожного вченого, Інститут скла і так далі, а він — що? Нічого…

Васюченко переклав.

— Я розумію, розумію, — повторював Грубер, теж хвилюючись від того, що, може, він сказав щось не до речі.

Він передав книжки Васюченкові, а той хазяйновито поставив їх у шафу, і потім усі троє пішли на техзмагання.

У заводському клубі зібралися робітники першої й другої зміни скловарної печі Б. Вже обрали жюрі, і мало початися змагання, коли зайшов Діденко, Грубер і Васюченко.

Їх зустріли привітними окликами. Усі вже знали про роботу Грубера з молоддю, про його прихильність до радянської країни.