Таж нехай, нехай кожне, яке недобрим оком зиркне на мій пакет, — тут же покриється риб’ячою лускою і кружлятиме навколо цього місця, як прив’язане! І нехай рот його, сам того не бажаючи, кричить слова, яким немає змісту!

Після такого закляття я отримала сміливість піти на поверхи і відшмагати заразу!

Добре хоч, що запам’ятала, у якому воно стирчало вікні. Добре хоч, що розібралася, в якій живе квартирі.

Я подзвонила. Відкрили одразу. Вражий хлопець років чотирьох віком. Одразу скрикнув і втік до кімнати. Я зайшла в їхній коридор, Ручка на дверях до кімнати клацнула — хлопець заперся. Я роззулася і зняла куртку.

— Відчини!

У кімнаті засміялися.

— Відчини, кажу, буде гірше!

— Дура!

— Відчини, заразо, а то сраку надеру!

— Дура уродліва!

— Кажу тобі — відчини, бо мамі розкажу! І вона тобі сраку надере! Після мене!

— Дура! Уродліва і дурацка!

Я гупнула кулаком у двері.

— Шо ти робиш?! Ти ж їх виламаєш!

І тут я зробила одну штуку: в кімнаті не було порога, я всунула ногу в щілину під дверима і почала їх трясти. Хто ж знав, що саме ці двері у них були роздовбані! Підскочили! Знялися з петель! І впали просто на мене!

Хлопець закричав несамовитим криком.

Я заревла.

Він почав бігати навколо нас із дверима і наступив мені на руку.

Я вилізла з-під дверей і заревла вдруге. Двері розбили мені лоба. Я ревла і нічого не бачила. Мені було зле від того, що я не знати де роздовбала усю квартиру сама не знаю кому, що не надерла сраки цій заразі, яка висипала на мене стільки ненависті своїм повсякчасним жбурлянням овочів, мені було соромно за те, що усе, що я кричала, почув вчитель, мені було страшно, що він пішов і ніколи вже не повернеться! Я хвилювалася, чи не вкрав хто, бува, мою флейту! Мене охопив розпач! Мені було боляче і по обличчю тік червоний струмочок.

Я оговталася від того, що у мою шию щось штрикалось.

Це була швабра, на котрій лежало яблуко.

Хлопець вирішив мене втішити яблуком, але підійти не наважився.

Я взяла фрукт зі швабри і з силою пожбурила в малого. Той закричав. Я влучила йому в голову!

Він і не думав плакати, тільки періодично, із маленькими паузами кричав:

— AAA! AAA! ААА!

І тут вимкнули світло.

Я застогнала і лягла на підлогу в зародковій позі.

Хлопчик підійшов, став наді мною, сперся на швабру, котру спер на підлогу в трьох сантиметрах від мого обличчя, і почав мене втішати:

— Ну, ну-ну, маленька, не плач. Зараз прийде мама, і все буде добре.

Як на зло, по-моєму, він казав це щиро.

Іще його мами мені тут не вистачало! Самотньої, стомленої, дістатої таким сином, задьорганої жінки, яка подолала свою півторагодинну путь від роботи до цього темного будинку, щоби застати тут роздовбані двері і напівмертву чужу божевільну дівку на підлозі серед хати! І сина, травмованого дівкою яблуком у голову! І зі шваброю!

Я замислилась, мій стогін змовк, і малий вирішив, що я заспокоїлась, і що саме момент подіставати мене знов.

— Ну скажи тільки, навіщо ти зламала мої двері, навіщо?

Я знову застогнала.

— Ну маленька, заспокойся, усе ж насправді добре.

Мабуть, саме таким чином заспокоювала його мама.

Продовжуючи стогнати, я поповзла на чотирьох до моїх чобіт і взула їх.

Забрала куртку і обережно пішла темним коридором.

Я забула, де у них в під’їзді сходи.

Знайшла їх випадково, скотилася один прольот. Далі у повній темряві побігла.

На першому поверсі з розгону врізалася у поштові скриньки. По обличчю знову заструменіла кров. Я витерла її долонями і розмазала по скриньках. В однієї з них дверцята були виламані. Там лежало сміття, я запустила туди руку. На дні лежав коробок від сірників.

Опа — тут є ще кілька!

Я запалювала сірники один за одним і шукала скриньку малої зарази.

Ось він, номер тієї квартири! У їхній скринці лежало щось зо п’ять листів. Я притискала їх до свого лоба, щоб випачкати у свою кров. Як на зло, вона вже не текла. Як на зло!

Я зіжмакала їхні листи і поклала назад. Зім’яті вони всі вже не влазили. Один довелося покласти у сусідню.

Я вийшла надвір. Тут було вже світліше, але ліхтарі стояли темні. Я пішла до останівки, де покинула флейту.

Вона лежала там само. Тільки довкола кружляло кілька потвор у лусці і роти їхні кричали слова, яким не було змісту.

Я забрала пакет і пішла додому.

Коли дорогою траплявся хтось, хто йшов назустріч, я перебігала на інший бік вулиці. Це, мабуть, нервувало перехожих, а надто — водіїв нічних авто. Що поробиш, я мусила перетинати їхні шляхи!

Важкий флейтин футляр хлопав мене по ногах.

Через весь мій двір до дверей під’їзду я просто летіла. Двері відчинилися негадано і вдарили мене по лобі. Із темряви вийшов дід з п’ятого поверху із ціпком та відром сміття. Він не розумів, що наробив!