Згодом я почав потроху забувати про цього Кривого. Вже по кілька днів я не питав Женю, де вона бачила його під час війни. А одного разу, коли я пізно повертався додому, раптом недалеко від наших воріт побачив легкове авто. Воно щойно спинилося, і з нього вийшла якась постать. Поночі обличчя не можна було роздивитися, та я й не цікавився, а йшов собі байдуже позаду того чоловіка. Дивлюся, аж він завертає до нашого двору. Тут мені стало дивно: коли чоловік приїхав до когось у нашому будинку, то чого машина спинилася не коло воріт, а за два двори? І тоді я став приглядатися. На подвір’ї у нас світила електрична лампочка і було трохи видніше. Як же я здивувався, коли побачив, що невідомий шкутильгає на праву ногу.

На подвір’ї якраз не було нікого, і я не знав, що мені робити. Та ще більше здивувався я, коли побачив, що Кривий пошкутильгав не до дверей у квартири, а до підвалу. Почувши мої кроки, він спинився й почав запалювати цигарку. Я обминув його, зазирнув в його обличчя. Тепер уже я не сумнівався: це був Кривий. Але чого він тут?..

Я пройшов кілька кроків і спинився біля дверей нашого під’їзду. Звідти я стежив за цією людиною. Як я шкодував, що поблизу не було нікого в наших пожильців. От би ми злапали зараз цього Кривого!..

Тим часом він, погасивши сірника, почав розглядатися навколо і знову побачив мене… Ох же й лаяв я себе потім за свою необережність! Побачивши мене, Кривий раптом повернувся і пошкутильгав з подвір’я на вулицю. Він поспішав. Звичайно, я рушив за ним, ховаючись під стінами. На вулиці я почув голоси. Десь проходили люди. Тоді, не тямлячи себе, я закричав:

— Тримайте! Тримайте його! Тримайте!..

На вулиці біля нас було темно, але я все ж побачив, як якісь постаті бігли на мій вигук. Я пригнувся до землі і раптом побачив, як Кривий пошкутильгав до машини. Авто загурчало, рвонулося з місця і за хвилину зникло. Біля мене стояло двоє чоловіків.

Вони почали питати мене, чого я кричав, а я сказав їм, що ловив злодія, але не сказав, що я ловив колишнього гестапівського шпигуна, бо не знав цих людей і не знав, чи можна їм про це говорити…

— Дивно! — сказав один. — Злодій на машині…

А другий промовив:

— Мабуть-таки, й справді злодій, бо я бачив, як він тікав, почувши наші кроки.

Вночі я довго не спав. Тепер мене мучило питання: чого Кривий намагався пролізти до нашого підвалу? Там щось заховано — не інакше… Але що й де? І раптом згадав, як незадовго до визволення Києва я зустрів Кривого у нас на подвір’ї, коли він вийшов з підвалу. Тим більш підозрілою здалася мені тепер поява Кривого.

Звичайно, я прибіг до школи другого ранку ще задовго до уроків. Мені треба було бачити Женю. Її ще не було. Незважаючи на те, що вона прийшла перед самим початком навчання і що кожної хвилини учитель міг зайти до класу, я покликав її до коридору і сказав:

— Женю, ти повинна ще сьогодні пригадати, де й коли бачила Кривого?

— Якого? — здивувалася вона.

— Хіба ти забула? Того, що ми з тобою якось зустріли в трамваї.

— Сашко, дай мені спокій з ним. Як я можу згадати, коли я вже забула, який він, і не уявляю навіть його обличчя.

— Як забула! — загорівся я. — Та це дуже важливо зараз. Ти навіть не уявляєш, як це важливо. І для тебе важливо, але чому саме — це я тобі скажу потім, коли згадаєш про нього й розкажеш мені.

— Сашко, але ж я забула, який він навіть на вигляд. Я тепер дуже легко забуваю те, що бачу…

— Ну, я тобі нагадаю: він тепер з гострою рудою бородою й з маленькими рудими вусиками. Отакі, як у Чарлі Чапліна, тільки руді. А раніше борідки не було і вуса були не такі. Кульгає на праву ногу. В нього довга тонка шия.

— Діти, до класу! — почули ми раптом голос нашого математика.

Ми побігли на свої місця.

Була знову письмова з арифметики, та я не міг вирішити жодної задачі. Як я не намагався примусити себе, але мозок мій просто відмовлявся зараз думати над задачами. І дивився я не в зошит, а на Женю. Кривий не виходив з моєї голови. Я вирішив після уроків забрати з собою Юрчика й Ромку і порадитися з ними. Треба було щось робити. Але спочатку я хотів, щоб Женя пригадала, де вона бачила Кривого. Це могло б дати нам щось нове про нього.

Мені здавалося, що сьогодні й Женя не зробить письмової. Принаймні я бачив, як вона совалася на місці, нервувала. Вона пробувала писати в зошиті, але якісь думки збивали її. Ось вона раптом замислилась, як це часом бувало з нею. Очі її дивилися кудись угору, в куток класу. Ромка штовхнула її ліктем, щоб вона рішала задачу, але Женя навіть не звернула уваги на неї. Я не зводив з неї очей. Та ось Женя стряхнула головою, наче прогнала якісь прикрі думки, дістала з зошита клаптик паперу й почала швидко писати. Через хвилину я одержав її записку.