Ми розповіли йому про все, що нам говорила Юрчикова мати. Хоч як умів дядя Михайло приховувати свої переживання, але тут таки не витримав — розхвилювався.

— Діти, — промовив він, — немає кінця й межі фашистським злочинам. Спочатку фашисти зробили тих людей хворими, а потім хочуть знищити їх через те, що вони хворі. Треба рятувати нещасних людей.

Тоді я розповів йому про свій план рятування Жені.

— План, звичайно, занадто простий, — сказав він, подумавши, — але спробувати можна. Тільки треба, щоб під парканом лікарні чергувала наша машина, яка відразу б забрала Женю.

— А де ж узяти машину? — занепокоївся я.

— Про це вже потурбуюсь я, — відповів дядя Михайло, — а ваша справа — допомогти Жені потай від доглядачів перелізти через паркан.

Другого дня ми умовилися з дядею Михайлом, коли і в якому місці має під’їхати до паркана лікарні машина, і пішли з Ромкою до Жені.

Ще було рано, і нас не пускали. Ми ж прийшли навмисно заздалегідь, бо що раніше, то буває менше відвідувачів у саду. До того ж сьогодні була хмарна погода, навіть накрапав трохи дощ і був вітер, отже, в саду мало бути небагато народу.

Коли почався час відвідувань, ми з Ромкою перші пройшли до саду лікарні. Там уже гуляло кілька хворих. Жені не було. Тоді Ромка підійшла до її вікна і пройшлася повз нього кілька разів.

Женя побачила й вийшла до саду. Ми почали ходити з нею алеями. Женя була така ж, як і завжди.

— Женю, — нарешті спитав я. — Тобі тут дуже нудно?

— Дуже! — призналась вона. — Мені тут страшно серед хворих людей. Тут є корпус для божевільних, і часом звідти чути зойки людей, яких там б’ють за щось…

— Я б звідси втік, — сказав я.

— Куди? — спитала Женя.

— Додому, — відповів я, — або до кого-небудь із знайомих, якщо додому не можна.

— Та й як звідси втечеш? — мляво спитала вона.

— А через паркан!

— Високо!

— А я б тебе підсадив, — сказав я. — Хочеш, давай спробуємо? Зайдемо за оті дерева, а потім у кущі… Ромка повартує тут, на алеї, щоб попередити нас, якщо з’явиться доглядач. Хочеш?

Женя мовчала, але я вже взяв її за руку й вів за дерева. Вона майже не опиралася.

— Поїдемо до нас, і там перебудеш кілька днів, а потім прийде твоя мати й забере тебе.

— Чекай, чекай, — казала вона, — я ще нічого не розумію.

— Не треба й розуміти. Треба діяти швидше. Треба тікати звідси, я тобі потім скажу — чого…

Ми вже були за кущами під самим парканом, що виходив на Чеховський завулок. Ромка ходила недалеко по алеї і пильнувала. Коли б з’явився доглядач, вона б тихенько засвистіла.

Тепер треба було переконатися, що на вулиці немає поліцаїв або фашистських солдатів, які могли б нам перешкодити. Я миттю виліз на паркан і подивився на вулицю. Ні солдатів, ні поліцаїв я не помітив. Недалеко стояла наша машина. Я махнув рукою шоферові і скочив назад до саду.

— Лізь мені на спину, — скомандував я Жені і вперся руками в паркан.

Женя раптом, як кізка, скочила мені на спину, я випростався, Женя стала мені на плечі й почепилася руками за верх паркана. Потім видряпалася вгору і вмить була на вулиці. Про машину я вже попередив її, і крізь щілину в паркані бачив, як з авто висунулись руки назустріч їй. Я навіть впізнав у машині дядю Михайла. Машина рушила й зникла. Я зітхнув вільніше і вийшов на алею до Ромки.

Ми пішли по алеях.

Ромка дуже хвилювалася: все-таки вона була дівчинка.

— Ти не хвилюйся, — сказав я їй, — ми з тобою ще не такі справи будемо виробляти!..

— Я пробую не хвилюватись, — відповіла вона, — але чомусь у мене не виходить.

— А ти все-таки пробуй.

— Я пробую. Ой як колотиться в мене серце… Назустріч нам ішла доглядачка. Я сказав їй:

— Тьотю, покличте нам Женю. Доглядачка тихо відповіла:

– Її немає.

Я зробив страшенно здивоване обличчя.

— Як немає? А де ж вона? Може, вивезли?

Тоді доглядачка пильно подивилася мені в очі, оглянулась назад на алею і якимось зовсім іншим сумним голосом промовила:

— Хлопчику, ти краще за мене знаєш, де зараз дівчинка Женя. Іди звідси, поспішай, бо може бути пізно, а мені буде жалко тебе, ти справжній мужчина…

Тоді ми з Ромкою вклонилися доглядачці й пішли з саду лікарні. Вже аж на розі Чеховського й вулиці Воровського Ромка сказала: