Щетина на його щоках дряпає шию. Я цілую його обличчя.

– Я знаю, що в тому світі тебе кохає інший.

Волосся Яна лоскоче мої груди. Я цілую його волосся.

– Я знаю, що в тому світі мене не існує.

Його живіт вдаряється об мій. Я цілую його живіт.

– Я знаю, що я не зможу без тебе жити.

Ноги Яна сплітаються з моїми. Я цілую його ноги.

– Я знаю, що я тебе кохаю.

Його стегна притискаються до моїх. Я цілую його стегна.

– Я знаю, що ти мене кохаєш.

Серце Яна б'ється коло мого. Я цілую його серце.

– Я знаю, що ми завжди будемо разом.

Його крик зливається з моїм. Я цілую його крик.

– Я знаю, що ти до мене повернешся.

Його тіло тане у моїх обіймах. Моє тіло тане у його обіймах.

Я всміхаюся йому. Прозора, мов океанська вода. Легка, мов океанська піна.

– Я знаю, що ми триватимемо вічність, Яне. – Я ступаю в безодню.

Потяг здригнувся від різкого поштовху і зупинився. Приїхали. Харків. Я розплющила очі, витерла солону океанську воду, яка чомусь зволожила обличчя, і визирнула у вікно. Костянтин стояв на платформі. Незнайомець. Чорний Незнайомець. Мій Чорний Незнайомець. Страшно? Ні. Анітрішечки. Взагалі, жодної емоції. Я спокійна. Я байдужа. Я знаю.

Костянтин допоміг мені зійти на платформу, але не опустив на землю, а вхопив на руки, притиснув до грудей і закружляв у божевільному вальсі. Його очі сяяли щастям. І Це була не радість зустрічі зі мною, а радість перемоги. Так, Костянтин був звитяжцем. Принаймні він так думав.

Чи я хотіла, щоб він так думав? Хіба це не одне й те саме?

Дорогою додому я заговорила першою. Так треба було. Я знала, що робила.

– Я йду від тебе, Костю. – Швидкість одразу підскочила до ста десяти кілометрів на годину. Добре. Молодець, Костянтине. Допоможи мені. Хоч раз на віку зроби те, що я хочу.

Він відповів, не обертаючись:

– Сергій помер.

Я не звернула жодної уваги на його слова:

– Я йду від тебе до Яна. – Стрілка спідометра підскочила до ста п'ятдесяти кілометрів на годину. Дуже добре.

– Він вийшов з вікна палати.

– Ми не можемо бути разом, бо я тебе не кохаю. – Сто вісімдесят кілометрів на годину. Давай, Костю! Зроби це, будь ласка!

– Шостий поверх. Забився до смерти.

– Я ніколи тебе не кохала, просто хотіла. – Двісті кілометрів на годину. Машина перетворилася на зірку, що падала з неба.

– Ніхто не знає, як йому вдалося відчинити вікно

скаліченими руками.

– І ти мене не спиниш, Костю. Ти теж став калікою. – Двісті двадцять кілометрів на годину.

Костянтин ударив кулаком по керму і різко повернувся до мене. Молодець, Костю! Так тримати! Не дивись на дорогу! Його очі палали люттю. Чи то було кохання? У деяких чоловіків це важко розрізнити.

– Добре, Марго! Йди від мене! Просто зараз! Моє кохання – це швидкість. Хочеш його позбутися, виходь з машини! Тільки так ти зможеш мене залишити. Дверцята не зачинені.

Я подивилася на нього. Бовдуре! Хіба ти не бачиш, як мені важко?

Ні, він не бачив благання в моїх очах. Ну що ж, це також варіант. Я відвернулася від Костянтина, розстебнула пасок безпеки, відчинила дверцята і нахилилася вперед. Він чортибатькнувся і щосили натиснув на гальма. Дідько б тебе взяв, Костянтине!!! Мене відкинуло назад, на сидіння. Машина різко здригнулася, на якусь мить знялася у повітря, потім важко гепнула об землю, проїхала волоком іще кілька метрів і зупинилася. Костянтин вхопив мене за плечі і прокричав майже в саме обличчя:

– Ти що, збожеволіла? Ти ж могла випасти і забитися на смерть! Марго, дівчинко моя, ну навіщо? Навіщо ти це зробила?

Я відштовхнула його від себе:

– Ти ж сам мені запропонував. Це єдиний вихід.

Він знов притягнув мене до себе і почав гладити. Руки його тремтіли:

– Пробач! Пробач мені, будь ласка! Я не тямив, що казав!

– Ні. – Я вирвалася з його обіймів. – Ти все тямив. Ти хотів, щоб я забилася до смерти. Хотів, щоб я вмерла. Так само, як і Сергій. Бо ти – зло, Костянтине. Ти вбиваєш все, що кохаєш! Визнай, ти хотів, щоб я загинула!