Низькоклірингова “Тойота-Кемрі” загрузла ще на під’їзді. Веремій пересів на свої і ось вже півгодини бродив колись буйнолистим молодим садом свого дитинства. “П’ять гектарів землі несільськогосподарського призначення. Оренда - на 49 років! Беріть, Антоне Омеляновичу, плата - копійки. Будете першим у цих забутих Богом краях… інвестором. А шо!”. І він взяв - ще не знаючи, що з тим робити. Взяв, бо бачив поряд з садом загублений, випиляний до останнього стовбура колись дубовий “комсомольський” ліс…

Сестра, вертка, вічно непосидюща “баба Валька”, в очах брата - усе та ж ясноока русявка, колись - “вогонь, вода і мідні труби” для радгоспних парубків, мовчки дибала поряд. У Валі своїх 25 гектарів пайових чорноземів, здала, як і всі інші односельці якомусь зайді-орендареві. А тут - виснажений шмат суглинку, порослий бур’янами, диким верболозом і пагінням, що густо піднялося від корінняччя старих яблунь. Це ж стільки треба дорогої солярки, аби лише викорчувати сухостої і пеньки! І що далі - саджанці, новий сад? О-о, скільки років чекати - до смерті ждати не діждатися. Та й радгосп поряд, дорога до райцентру, - “вищани” винесуть усе, щойно підніметься! “Нічого страшного: залишків грошей від продажу його столичної чотириповерхівки, хай і розбитого двохсотого “Ленд Краузера” вистачить - і на солярку, і на усе інше. Було б здоров’я. Сухостої випиляю, упакую “по-європейськи”, - це ж “золоті” елітні дрова у столиці. Дерева, що плодоносять - реанімую, нові - насаджу. Територію обнесу двохметровим парканом, Тайсона - на службу, вистачить дорослому породистому німцеві третій рік дармовий хліб їсти. А там, дивись, Синдикат приведу в порядок, хатинку ось тут, у молодому саду, поставлю, свою… газету відкрию, маленький заводик з підготовки яблук… Ні, з випуску готових соків - навіщо віддавати прибутки посередникам?”.

–  Валю, а де ж наша колишня молодіж?
– згадав Антон про визначального рушія виробництва - продуктивні сили.

–  Розлетілися по всьому світу, хто куди: хлопці на рудники Кривого Рогу, заробітки до Росії, дівчата - хто заміж, хто на базарах стоїть або ж подався до Києва. Основна маса, канєшно, ринулася до вас, у столицю.

–  А мої однокласники - усе тут, у райцентрі?

–  Твої одногодки, Антоне, на диво ще товчуться тут. На гробки - усі приїжджають, а от хто, де - треба в Козубенчихи спитати. Пішли, бо корова з череди скоро прийде…

Невістка баби Козубенчихи - 50-літня Шура-Шурочка, вся в турботах і нетерплячці, усе-таки знайшла час “у цій тісноті” для ґрунтовного викладу інформації про те, хто, де, коли і навіть з ким. Ніби в обмін на цю базу даних - бартер вже біля хвіртки перепитала:

–  А як же там хата твоєї мами - покійниці баби Тетяни, царство їй небесне, ще стоїть? Давно не була на хуторі. Як не підеш сама, звідти нікому й розказати - вимер хутір…

Немає вже хати - на її місці купа розмитого дощами саману й уламки шиферної покрівлі. Віджила своє, вистояла півстоліття - і на відпочинок, услід за господарями, до землі. А що ж ви хотіли: такий-сякий фундамент із жужелиці, стіни - глина з геть перепрілою соломою (управляючий Артюшков навіть цього - нормальної полови для замісу з поля не давав - крали вночі з гноярки). Поки була крита снопами - трималася, а як наприкінці 70-х перебрали дах тяжкими листами шиферу - пішла тріщинами, вросла в землю. Зараз - чого триматися, коли пустка.

Наступного дня Антон зустрічався з “одногодками”: Альошою Козубенком, Петром Дукачем, Толіком Тарапакою, - живі-здорові, курилки, живуть і працюють хто де й ким у райцентрі.

Толік, той взагалі вибився “у народні художники”: скальпелем, на старенькому зубопротезному верстаті, поцупленому з районної поліклініки, вирізає фантастичні фігурки, унікальні прикладні речі з дерева й мамонтової(!) кості, потім продає їх елітним художнім салонам аж у Києві!

–  А де ж наш відмінник, батюшка Пашка Голуженко?
– запитав Антон компанію однокласників, що засіла за пляшкою самогонки в райцентрівському кафе “Зєльоний попугай”.

–  Та Пашка ж перекинувся до язичників, піпрозстрига! Проповідує якогось Дажбога! І навіть ім’я змінив - він тепер у нас Влосил Крижаний!

Говорили всі й відразу, окрім Толіка Тарапаки, вічної “речі в собі”.

–  А ти чого мовчиш?

–  Турки ми, турки!
– спересердя ледве не матюкнувся “народний художник”.
– Живемо на цій землі, а так і не знаємо, що то за земля, хто ми і що ми! Пам’ять, у кращому разі, закінчується на урочистій лінійці під пам’ятником Леніну чи поході до церкви у ролі кума. Я був у Пашки, розмовляв із ним - він щось особливе зрозумів!

–  І що він зрозумів?

–  Давайте замнемо, - Толік учергове розлив по кругу. А коли хряпнули, усе-таки продовжив:

–  Я хотів, бусурмани, спитати: чого це вас так тягне до могил матерів, батьків, роду - га? Ідіть до церкви, свого офіційного душпастиря! Ні, кожної весни як оті дикі гуси клином злітаєтеся до Синдикату. Ага, принишкли! А наші дитячі ігри у війну на скитських степових могилах не забули - за третьою посадкою, серед пшениць із маками, волошками й чебрецем?

–  Оце хоч наговорюся з вами, козаки, рідною селянською, - підтримав компанію Антон, також розпашілий від самогону.
– А то вернусь до Києва - і на кожному кроці доводиться переходити на російську. Бо тільки її й чуєш, - що характерно, у тому числі й від киян, учорашніх селянин і селянок! А на душі при цьому - як у попільничці з учорашніми недопалками! Не маємо того щастя “не переходити”, не задумуватися, не калічитись щоразу… Скоро на могилах батьків казатимемо: “Прівєт, папа, я ваша тьотя!”.

Щось-таки зачепив наш вічно мовчазний “народний художник”! Хоча при чому тут російська - не візантійською ж, тобто, грецькою “гутарити” у столиці… Та й хто тебе неволить - говори собі рідною, “не переходь”! А, бач, страшно залишитися без чужої мови?..

От, клята горілка! Недаремно ж саме через неї, оковиту, Тарасові Шевченку колись впаяли десять років Аралу!

Отак ідучи попідтинню З бенкету п’яний уночі, Я міркував собі йдучи…

Доміркувався: якихось шість сторінок комедії(!) “Сон” - тю-тю десять років життя. До ранку не міг потерпіти?