–  Галю, це коли і де?
– спохватилася Людмила Сталінітівна.

–  Он наша жіноча дружина на чолі з царицею Тіргатао нападає на оборонців ге-рецького причорноморського міста Фермодонт. Сюди ми декілька днів і ночей добиралися верхи на конях зі свого степового поселення. Ми вільні сара-матки.

Бачу себе матір’ю трьох діва-чаток (більшість народжених холопи-чиків ми відразу убивали). Тепер знову повернулася у тіло: стою поряд із царицею на віче - треба пирий-мати рішення, як-неяк - повна гінеко-каратія! Ондечки на ловах на мене летить розлючений дикий кабан…

–  Краще давай про дикого степового ґвалтівника!
– не втерпіла Перунша, розігріта оповідками реального учасника і очевидця колишнього тріумфу скіфсько-сарматської жінки.
– До речі, сармати - це ті степові племена, що домінували на українських землях з ІІІ століття до н. е. по ІІІ століття н. е.?

–  Люся, я пам’ятаю, що середню школу ти закінчила із золотою медаллю, - на мить вийшла з кінотеатру Артем’єва-сара-матка.
– Звідки я знаю: ми тоді просто жили, у просторі, але без часу - розумієш?

Вона знову занурилася в голограму і спересердя кинула:

–  Ну, от бач - збила зображення! Справді, куди ж подівся мій кочівний Іпполіт… Ой, у моє стегно вцілила стріла - як боляче!.. Тепер ми на палубі грецького вітрильника. Чоловіки п’ють вино й веселяться - “Victory!”, кидають нам, зв’язаним вірьовками полонянкам, недоїдки. Щось нічого не видно… Це ніч! Я по рукоятку встромляю короткого меча в черево могутнього ге-река. Цариця Тіргатао перерізає сонному велетню го-роло. Усій команді - гапи-лик! Але що це: штормовий вітер, височенні хвилі, а ми не вміємо управляти вітрильником. Його несе до прибережних скель!

–  Галю, я тебе прошу - виходь з кіна, ти ж не вмієш плавати - ще потонеш!
– зарепетувала Перунша.
– Мать його хай з тим диким кочівником!

–  Ми вже на землі, у степу, дуже схожому на наш, сара-матський, - не звернула уваги на істеричні застереження подруги затята амазонка.
– Ось я пішла до вітру - щось припекло, присідаю за кущем… Мати-Богиня, чиїсь міцні чоловічі руки, страшної сили ривок, і я в сідлі - сідницями наперед… на його передку!

–  Ну, нарешті!
– Перунша також припала до кришталевої кулі, але для неї там - знову нічого.

–  Люсю, Будь ласка, заспокойся, не втрачай над собою контролю. Воно солодко та… незручно! Он натерла все до крові поміж ногами. І голограма затуманилась… Це що - знову я? Веду плем'я кочівників до стану амазонок. Що я роблю - о, жрице домашнього вогню! Аж ні - посміхнулася назустріч. Звідкись взялися пи-рикраси - золоті сережки, ба-ляшки, коралі з емалевою інкуру… вка-рапленнями. На цариці - плаття-туніка звузькими рукавами з червоного репу-су, розшите по ка-раях дрібними намистинками зі се-кла, агату, хале-цедону. Ка-ра-суні!

–  Ой Галю, запам’ятай фасон, покрій, лінії, усі деталі, - для моєї дизайнерки Вікторії - скарб. Вона ж готує нову колекцію для показу в Парижі - ото буде фурор!

–  Я саме там, у Па-рижі, - перескочила через тисячоліття Артем’єва.
– Ой, Людмило Сталінітівно, здається, я - Ганна Ярославівна, королева Франції! Знову бачу себе збоку, ніби справді в кіно. Он мій безприданний інити-риган - король Гени-ріх Перший зі своїми любимими пи-сиськами (аби вони повиздихали!”), а поряд, біля королівського то-рону у Версальському палаці - я, кара-суня з усіх французьких ка-расунь, кара-сна лицем, біла тілом.

Даремно послухалася батьківської волі - треба було втекти до степів зі своїм коханим косаком, атіманом-воєводою Ратьмиром. Та батечко ж - Ярослав Володимирович, каже: “Те-реба!”.

Доця, дурепа, відповіла: “Слухаюся і корюся!”. Та ще й цей противний духівник-наглядач, шалонський єпископ Рогер наче загіпнотизував! Воно мені було треба: перебратися з величного європейського Києва до бідного занедбаного містечка, у якому й 15 тисяч душ не набиралося. Наш Чернігів на той час був більшим. І війни, нескінченні війни французів з папою римським…

Ти подиви - а розумна ж! Єдина серед вельмож знаю га-рамоту: латину, грецький, риторику, логіку, арифметику, геометрію, поезію, богослов’я. Мій телепень Гени-ріх підписував королівські документи хе-рестиком, - ледве навчила його нормальним вензелям. Дивись-дивись, Людмило: його величність клянеться на нашій києворуській Бібі-лії! То я йому підсунула, а учасники коронації все не второпають, що за відьмацька дивина в короля під рукою!

Сумно мені, сумно, і немає вітру, щоб той сум розвіяти. Помилився наш великий дід Володимир з хрещенням Руси чужинською візантійською вірою, погарячкував необачний…